Знайшла друзів у… шпиталі

Летом каждому пожилому человеку хочется поправить здоровье. Кто-то едет на дачу, кто-то в санаторий, а ветераны с удовольствием отправляются в госпиталь. Ведь это возможность не только оздоровиться, но и встретить новых друзей. Своими впечатлениями с читателями газеты «На пенсии» поделилась 82-летняя жительница Киевской области Ядвига Островская. Она по профессии журналист, до сих пор работает в газете «Рабочее слово». Публикуем рассказ Ядвиги Феликсовны с сокращениями на языке оригинала.

«На душі ставало тепло»

Серед численних лікувально-оздоровчих закладів України особливе місце займає шпиталь для інвалідів Великої Вітчизняної війни, що на Київщині, у Пущі Водиці. Цього року я вперше приїхала до шпиталю. Мене добре зустріли, лікували з турботою і високою професійністю. А ще мене вразило чудове ставлення медперсоналу до таких літніх людей, як я. Мені 80 років і я, хоча й не безпомічна, але, безперечно, потребую уваги.

Так ось, у шпиталі, коли лікар входив у нашу палату, то обов'язково казав нам добрі, ласкаві слова. На процедурах медсестри до кожного підходили по кілька разів і цікавились, чи все у хворого в порядку. А якщо я, наприклад, входила до якогось кабінету, лікар зараз же залишав свої справи, пропонував мені сісти й турботливо вислуховував. Це знімало мою напругу, в мене ставало тепло на душі. В голові лунала думка: «Як добре, що я потрапила в цей шпиталь».

Пережили війну, голодовку й розруху

Що стосується пацієнтів, які заселяють шпиталь для інвалідів Великої Вітчизняної війни, то зрозуміло, що це — старенькі і часто-густо безпомічні люди. Але в них була яскрава і іноді героїчна доля, вони пережили війну, голодовку й розруху. Багато хто з них в молодому віці захищав Вітчизну від фашистів. Так, Ніна Макарова у роки Великої Вітчизняної війни 18-річною пішла до армії. У першому бою бійці тієї частини, у якій вона служила, збили літак, взяли у полон фашиста. Ніна Борисівна, крім того, що була радисткою, ще й добре володіла німецькою мовою, тому вміло допомогла «розв'язати язика» полоненому. Була поранена під Сталінградом, але повернулася у стрій і з 87-м стрілецьким полком пройшла до кінця війни. Валерія Мартьян теж у 18 років, у 1942-му, щойно їй виповнилося 18 років, отримала повістку до військомату. З окремим батальйоном зв'язку пройшла до кінця війни. Брала участь у звільненні Відню, Будапешту, Бухаресту.

В свою чергу, Анатолій Шерепицький не був на фронті, але в 1986 році він допомагав тим, хто постраждав від великої техногенної катастрофи ― брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Анатолій Васильович більше чверті віку працював військовим журналістом, його ім'я добре знайом любителям поезії. Він ― автор вісімнадцяти віршованих збірок, лауреат премії Української асоціації письменників «Ветка золотого каштана».
Дуже цікава доля і у Миколи Виноградова, підповковника у відставці. Ми з ним багато спілкувались, хоч він погано говорить, тому що його мову подшкодив інсульт. Добре, що в молоді роки я працювала в школі з глухими ― це допомогло мені зрозуміти Миколу Миколайовича. А в нього дуже надзвичайна доля. Він, інженер-підповковник ракетної бригади, всі роки служив на Кубі. Демобілізувався у 1977 році. На «гражданці» зайнявся спортом, допомагав оволодіти різними видами спорту молоді. За високі успіхи у спортивних змаганнях нагороджений Почесною грамотою. Цю грамоту він привіз із собою як доказ самому собі та всім іншим, що він не завжди був важко хворим і стареньким.

Ось таких чудових людей я зустріла у шпиталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни. Дякуючи їм, мені вдалося гарно провести час, підняти собі настрій і моральний дух.

Вони дарують здоров'я й гарний настрій

Хочу трохи розповісти про чудових лікарів, яких зустріла у шпиталі. Лікар Людмила Полозун, медсестри Лідія Макарчук, Олександра Янкова чудово ставились до ветеранів. кілька разів у день підходили, цікавилися, чи все гаразд. Була в нас і представниця медичної династії — завтерапевтичним відділенням Оксана Лісняк. Оксана Анатоліївна розповіла, що в їх сім»ї всі медики — діди, батьки, діти. Вони сподіваються, що й онуки також стануть лікарями. А лікар Уляна Левуль не тільки нас лікувала, але й розважала. Зайшовши до палати, завжди казала: «Мої хороші, моі добрі, милі, доброго ранку. Як спалося?» До кожного підійде, посміхнеться й на душі стає тепліше . Честь і хвала таким медикам!