Так, він багато що пережив у свої 27 років і одним із перших, після широкомасштабного вторгнення Росії на територію України, отримав звання Герой України! Прізвище Дмитра вже вписане золотими літерами в історію нашої держави, а історія його власного військового шляху почалася на Хмельниччині, і це сталося певною мірою випадково.
Як прийшов у військову професію
– Ще до 11 класу якби мені хтось сказав, що я стану військовим, ніколи б не повірив. А тут якраз за кілька місяців до шкільного випускного нас викликали до військкомату для проходження медичної комісії на придатність до служби. Зібрав нас у себе в кабінеті військовий комісар і каже: «Хлопці, є можливість вступити до Військового коледжу сержантського складу у Кам’янці-Подільському. Навчайтеся 2,5 роки, перебуватимете на повному державному забезпеченні, отримаєте інженерну спеціальність за освітньо-кваліфікаційним рівнем «молодший спеціаліст». Одним словом, подумайте», – згадує Дмитро.
Діти зачепилися за таку пропозицію. Так, для проформи взяли невелику паузу на роздуми, ще раз порадилися і вшістьох для себе остаточно вирішили – ходімо і знову разом! Саме таким чином, після вдалої складання іспитів, влітку 2011 року Дмитро Чавалах разом зі своїми однокласниками Сашком, Толиком, Олегом, Євгеном та ще одним Сашком опинилися у Військовому коледжі.
– Відверто кажучи, на той час це був дуже непоганий варіант для мене. Нас із братом виховувала одна мама, працюючи санітаркою у лікарні. Батько помер, коли мені виповнилося три роки. Брат Петро навчався в аграрно-технічному університеті на платній формі навчання. Якби ще я вступив до вишу за контрактом, матері було б дуже важко оплачувати навчання обох синів. Тому пропозиція військового виявилася дуже доречною, – зізнався старший лейтенант Чавалах.
Він закінчив коледж у період Євромайдану. Щоправда, випускні іспити складав уже у Львові, на базі Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного, куди його було переведено після року навчання у Кам’янці-Подільському. А у березні 2014-го молодший сержант Чавалах вже прибув до Одеської області, у Білгород-Дністровський, де розпочав службу на посаді старшого техніка понтонної роти понтонно-мостового полку. Вже в червні того ж 2014 року від полку почали готувати першу ротацію до району АТО – до Маріуполя.
Дмитро був серед перших, хто виявив бажання захищати суверенітет та територіальну цілісність держави на Сході України. З таким проханням він навіть подав відповідний рапорт на ім’я командування частини, але рапорт не задовольнили, посилаючись на досить юний вік та відсутність досвіду.
А тут ще зі своїми товаришами по службі дізнався, що на Чернігівщині формується новий інженерно-технічний батальйон. «Можливо, хоча б звідти нас відправлять на передову?» – майнула думка у сержантів-однополчан. І вранці вони поклали рапорти на стіл комбата вже з проханням перевести на нове місце служби до Ніжина. Командир відмовляти хлопцям не став і не мав права, тому що існувало відповідне розпорядження вищого керівництва інженерних військ із вимогою направляти на службу до батальйону всіх бажаючих.
Ось так на початку вересня 2014 року і виявився Дмитро спочатку в Ніжині, а незабаром і в АТО.
Перший бойовий досвід
Близько місяця тривав відповідальний етап формування новоствореної військової частини. Згодом ще протягом місяця – бойове узгодження її підрозділів. А на початку листопада особовий склад батальйону вже прибув у Луганську область, Новоайдар. Село Новоайдар було визначено як місце базування батальйону. Загалом засиджуватися там інженерам не доводилося. Щомісяця близько тижня-півтора вони проводили на передовій. Ішов важкий 2014 рік.
Після укладання вересневих Мінських домовленостей про тимчасове перемир’я українські військові закріплювалися на зайнятих позиціях. Слід здійснювати їхнє фортифікаційне обладнання. Цим і займалися воїни інженерно-технічного батальйону. Групами за призначенням вирушали до першої лінії оборони, де облаштовували окопи, обладнали бліндажі, траншеї, ходи сполучення, укриття, створювали неправдиві позиції, забезпечували передові підрозділи піхоти світлом, водою і проводили маскування, мінування та розмінування місцевості.
За словами старшого лейтенанта Чавалаха, ворог полював переміщення інженерної техніки батальйону. Гатив по наших військових із артилерії, і майже за рік перебування в районі АТО інженери, на жаль, не дорахувалися у своїх лавах чотирьох загиблих товаришів по службі.
Від сержанта – до офіцера
Сам же Дмитро повернувся з Луганщини за вісім місяців після початку відрядження. Перебуваючи на передовій, він познайомився з багатьма хлопцями з піхоти. Особливо добрі стосунки у нього склалися з військовослужбовцями 30-ї механізованої бригади. Дивився сержант на тих самих офіцерів-піхотинців: професійно підготовлені, навчені, добре озброєні, мотивовані… А потім якось задумався: чи не піти йому самому вчитися далі на офіцера?
І, як кажуть, зваживши всі плюси та мінуси, він дійшов висновку, що це йому потрібно. Щоправда, трохи вагався, за якою спеціальністю вступати до вишу: «управління діями механізованих підрозділів» чи «озброєння та техніка інженерних військ»? Але все ж таки він вирішив перекваліфікуватися на піхотинця.
Влітку 2015 року сержант Чавалах став курсантом. Через чотири роки перебування в НАСВ він навчився багато чого. А професія, яку вибрав Дмитро, не дозволяла багато часу засиджуватись на одному місці.
– Три-чотири місяці опановуємо теорію у класах і відпрацьовуємо практику на тренажерах, а потім на місяць-півтора – на полігон, у поля! – Згадав Дмитро.
За його твердженням, як курсант, він перевірив свою точність при веденні вогню майже з усього арсеналу, що знаходився на озброєнні військового вузу: від ПМ – до танка. Особливо майбутньому офіцеру запам’яталися заняття з будівництва бронетанкової техніки, вогневої підготовки та тактики, які у досить цікавому та пізнавальному форматі проводили такі досвідчені викладачі як полковник Олександр Куприненко, підполковник Олександр Барабаш та ветеран війни в Афганістані полковник Євген Вірко.
Вони навчали курсантів абетці життя: виживати та перемагати на війні!
«Виведеш підрозділ із ООС – станеш ротним»
Влітку 2019 року Дмитро вдруге вийшов зі стін Львівського військового вишу. Але вже з офіцерськими погонами на плечах. За рейтингом навчання він мав право надалі сам вибрати собі місце для подальшої служби. І вибір молодого лейтенанта було зроблено на користь 11-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» із місцем дислокації у Подільську Одеської області.
– Чого саме цю частину вибрав? Чув про неї багато добрих відгуків. Про те, як хоробро вони билися з ворогом у 2014 році на початку російської агресії за територію України. Та й з деякими хлопцями з цього батальйону був знайомий. Зустрічався з ними у зоні АТО, недалеко від Щастя, коли вони за технікою до нас приїжджали, – поділився своїми спогадами старший лейтенант Чавалах.
На все про все – ухвалення посади, розгойдування та адаптацію до офіцерської служби – лейтенанту дали зовсім небагато часу. І десь за півтора місяці він у складі батальйону вже був у районі ООС, на Світлодарській дузі, де доводилося потрапляти під обстріли з мінометів, великокаліберних кулеметів та гранатометів, протидіяти ворогові та набувати необхідного бойового досвіду.
Зосереджений і цілеспрямований молодий командир взводу було неможливо викликати поваги з боку командування. І за дев’ять місяців, коли вже наближалася до завершення ротація, комбат вирішив підвищити Дмитра на посаді, виставивши умову: «Якщо впораєшся з виведенням роти – станеш її командиром»!
Непросто це було зробити молодому лейтенантові. Тим більше, що взводи разом з технікою та озброєнням були зосереджені на віддаленні один від одного, що значно ускладнювало завдання. Але взводний не підвів, виправдав надію комбата і після повернення до Подільська повністю заслужено отримав посаду командира 1-ї мотопіхотної роти.
Вже в ранзі ротного командира старший лейтенант Чавалах здійснив ще одну 9-місячну ротацію в район ООС, де підпорядкований йому підрозділ знову дислокувався на Світлодарській дузі, неподалік Дебальцевської траси. А також до початку широкомасштабного вторгнення Росії йому випала честь брати участь у міжнародних українсько-американських навчаннях «Репід Трайдент», що тривали на Яворівському полігоні.
– Діючи пліч-о-пліч з нашими іноземними партнерами, я набув дуже корисного досвіду. Наприклад, ми досконально відпрацьовували такий елемент ведення бою, як атака переднього краю супротивника під час руху за бронетехнікою. Дехто з наших навіть заперечував, мовляв, навіщо це нам? Адже ми, як мотопіхотинці, за своїми вогневими можливостями не можемо атакувати: наше завдання – тримати оборону. Але інструктори, та я теж пояснювали хлопцям, що на війні всяке трапляється і треба бути готовим до всього, зокрема, і до наступальних дій на позиції противника, – розповідає комроти.
«Іду на прорив»
І, як виявилося згодом, Дмитро мав рацію. З початку лютого 2022 року батальйон, у якому служив Дмитро, перебував у складі своєї 59-ї мотопіхотної бригади у районі Олешківських пісків Херсонської області. Там же старший лейтенант Чавалах зустрів кривавий світанок 24 лютого, коли почалися вибухи від ракетно-бомбових ударів.
За словами офіцера, на початку потужних обстрілів він, як і інші військові бригади, навіть не сприйняли їх так, як мали це зробити. Думали, що це якась провокація з боку рашистів із метою відвернути наші сили оборони з району ООС. Але коли стало відомо, що росіяни на бойовій техніці прорвалися з боку Криму і рухаються на Херсонщину, то всі зрозуміли: це просто так не закінчиться і треба буде битися.
Командний склад бригади добре усвідомлював, що прорвавши адміністративний кордон окупованого Криму з Україною, рашисти мають лише один шлях у бік Херсона – через міст, розташований на відстані десь 50 км від Чаплинки. Якби наші військові випередили росіян та встигли закріпитись на цьому мосту, їх можна було б зупинити на далеких рубежах від обласного центру. І саме з цією метою тоді було ухвалено рішення про висування у цьому напрямку роти старшого лейтенанта Чавалаха. Але вже під час руху їх почала бомбардувати ворожа авіація, і стало зрозуміло, що українські військові потрапили в оточення та тримати оборону на цьому рубежі вже було не раціонально.
На ходу колону розгорнули та отримали наказ рухатися у бік Антонівського мосту, що з’єднує Херсон із лівобережжям, та закріпитися саме там.
Як виявилося, на той час супротивник уже встиг висадити з вертольотів на мосту свій десант. Тому коли першими почали рух у бік Херсона тилові підрозділи бригади, на підступах до мосту по них відкрили потужний мінометний та автоматний вогонь, і вони були змушені повернутися назад. Щоб вийти з оточення, вихід був одним – йти на прорив!
– Першою на прорив пішла танкова рота мого тезки та однокурсника Дмитра Дозорчого. З втратами вони закріпилися з іншого боку мосту. Після цього було сформовано бойову групу зі складу двох мотопіхотних, однієї механізованої рот та роти вогневої підтримки. Тож далі на броньованій техніці почали рухатись ми, а танкісти нас прикривали, – розповів старший лейтенант Чавалах.
За його словами, тільки про одне хвилювався в цей момент ротний: невже ми не вийдемо з оточення і в перший же день війни опинимося в полоні? Навіть прикро якось. “Ні!” – одразу заспокоював себе і розвіював погані думки Дмитро: «Прорвемося і ще повоюємо!»
Потроху колона підійшла до певного об’єкту та почала продавлювати міст. Але вже на початку мосту рота Чавалаха зазнала втрат – від підступної ворожої кулі загинув Сергій Косенков.
– Загалом, основний удар супротивника взяли він танкісти. За ними ворог, зокрема, палив із протитанкових керованих ракет, якими було знищено наш танк. А коли йшли на прорив уже ми, їхній запас вичерпався. Десь перші 200 метрів нашого руху мостом вони ще вели вогонь з 82-мм мінометів. А коли ми наблизилися до них майже впритул, рашисти кинули свої міномети та втекли. Та й наші танкісти, закріпившись на іншому боці мосту, добре прикривали наш прорив вогнем під силу противника, – розповів Дмитро.
Близько третьої години, долаючи відстань близько 1,5 км, з боями рухалися Антонівським мостом українські піхотинці. Поблизу нього були дачні будинки. У них і поховалися окупанти та переважно кидали по українських захисниках гранати та вели вогонь зі стрілецької зброї.
Дісталася українська піхота до своїх танкістів, хвилин десять відпочили та перезарядили зброю, оцінили обстановку – і на позиції.
Їх обрали грамотно. Адже над Антонівським автомобільним мостом також проходило залізничне полотно. Біля нього – піднесення з насипного ґрунту, піднявшись на яке, можна було спостерігати за супротивником. Там і вирішили закріпитися підлеглі комроти Чавалаха та прикривати відхід до Херсона решти підрозділів бригади.
– Я знепритомнів, коли до певної позиції залишалося близько 50 метрів. По нас почали працювати снайпери. За швидкістю стрілянини, здається, їх було троє. По одному з них, який ховався за газовим щитом біля заправки, ми відпрацювали, і він затих. А ось двох так і не виявили. Я особливо не пам’ятаю, як дістав поранення. Все було швидко і, як то кажуть, на адреналіні. Як згодом виявилося, куля пройшла на виліт нижче за пупок десь на 10 см і потрапила майже в пах. Також, крім мене, тоді ж снайперською кулею було поранено ще четверо моїх побратимів, а один із них – Сергій Тимков, на превеликий жаль, загинув. Але головне, що наша бригада все ж таки прорвалася з оточення. І рашисти так і не змогли перешкодити цьому навіть за допомогою авіації. Нехай уже без мене, але мої хлопці виконали своє завдання, а навідник БРДМ-2 старший солдат Андрій Климась у бою за Антонівський міст знищив ворожий БМП-2, – згадує Дмитро.
В окупації
Його швидко евакуювали. Під’їхала наша БМП, впевнено стала попереду поранених, щоб маскування закидали певний периметр димовими шашками, що дозволило своєчасно винести піхотинців з-під ворожого вогню. А невдовзі їх уже передали тероборонівцям, які доправили поранених до лікарень.
Ні по обіді, як обіцяв Дмитро, ні ввечері він так і не зателефонував матері. Того ж дня, 24 лютого, йому було зроблено складну хірургічну операцію.
Слава Богу та українським лікарям, вранці 26 лютого офіцер прийшов до тями. Відразу подзвонив матері та побратимам, сказав, що живий. А за кілька днів до населеного пункту, де він знаходиться, увійшли росіяни.
Наші лікарі – справжні Герої, патріоти своєї країни, по-справжньому віддані клятві Гіппократа. Коли-небудь, після Перемоги, ми обов’язково докладніше розповімо про їхній подвиг з іменами та прізвищами. І не лише про них, а й про інших хоробрих українців, одним із яких виявився Олексій (ім’я змінено – прим. авт.). Адже згодом після виписки Дмитра з лікарні він з ризиком для власного життя майже три місяці приховував Героя у себе в квартирі.
Так, саме Героя: адже за той прорив на Антонівському мості, згідно з Указом президента України №94/2022 від 2 березня 2022 року, старшому лейтенанту Дмитру Петровичу Чавалаху було надано звання Герой України з врученням ордена «Золота Зірка».
Свою високу та заслужену нагороду Дмитро ще не отримав. А дізнався про неї від медичної сестрички. Вона, щаслива, забігла до палати з телефоном та включила трансляцію, де про це оголошував президент. Через кілька годин після цього йому з вітанням зателефонувала зворушена мама: Як ти там, синку?
– Дякую, мамо, не хвилюйся, все добре, я у своїх, на нашій підконтрольній території, – відповів він, приховавши правду про своє справжнє становище. І ці слова син повторював ще кілька місяців. А сам за цей час лише один раз дихав чистим вуличним повітрям, коли потай переміщався з лікарні до квартири Олексія. Він погодився сховати його на прохання спільної знайомої – відомої співачки та волонтерки Любові Чернецької. Дмитро навіть уявити не може, що робив би, якби не її допомога.
– Під’їде, бувало, машина з окупантами до хати. Подивишся у вікно, насторожишся. Подивлюсь на Олексія, бачу, і він хвилюється. Все розумію – у нього родина: дружина, діти. І не так за себе, як за них переживаєш. Надворі ні ногою. Люди довкола злякані. Побачать незнайомця і мало… Але добре, що все закінчилося вдало: у травні за всіма правилами конспірації мене вивезли на Одещину. Хто та як? Не відповім, не маю права. Скажу тільки, що відстань, яку прямою трасою можна подолати десь за півтори-дві години, ми, минаючи ворожі блокпости, подужали за півтори доби. А невдовзі після мого від’їзду окупанти таки навідалися з перевіркою до будинку мого рятівника. Виходить, що дуже своєчасно мене евакуювали, – поділився спогадами старший лейтенант Чавалах.
Наразі Герой України знаходиться в одному із санаторно-лікувальних закладів, де проходить курс реабілітації та медичну комісію на подальшу придатність до служби.
Його навіть родичі вже одного разу поховали. Дивилися вони вечірнє звернення президента і помилково почули, що Дмитру надали звання героя України посмертно. Цілий вечір вони проплакали і тільки вранці наважилися зателефонувати і висловити співчуття його матері Антоніні Іванівні. А у відповідь почули: «Та ви що? Живий він, я щойно з ним телефоном розмовляла».
Так, він живий, наш Герой! Але чи зможе він продовжувати службу, поки що невідомо – поранення виявилося серйозним. Дмитро й досі кульгає, але рветься захищати нашу Україну!
В’ячеслав Діордієв
Фото з архіву Дмитра Чавалаха та автора
